Якісь суцільні дивовижі. Шукаю експертів із парламентарів. Дзвоню до однієї дєвучкі з Народної Самооборони, і раптом чую в слухавці Скорпіонів «The wind of change». Ну для цієї політсили це справді символічно – подумалося. Але наступний меломан, уже із регіоналів, зумів справді розсмішити – замість «нудних» гудків мала сеанс музикотерапії – «Welcome to the Hotel California». Про що би насправді не співали Eagles – в’язницю, божевільню, кризу музики чи клітку слави, але власне текст ну дуже специфічний. Тре ше якось перевірити музичні пристрасті бютівців, нунсівців, литвинівців та комуністів. Як на мене, то відповідно мали би звучати Rammstein «Mutter», Madonna «You”ll see», Sting «Shape of my Heart» та Doors «The End».

Втрачена для сім’ї, друзів, розваг. Вільна хвиля – це найбільша розкіш. Робота заповнила весь мій життєвий простір. Все, спробувала зупинитися. І написати про героїв вчорашнього сюжету. Вони нічого не роблять надзвичайного – просто живуть так, аби втілювати мрії. Сергій Єрмаков – один із найдорожчих і справді геніальних дизайнерів України (єдине, що мя стримало від купівлі сукні от-кутюр – ціна 5000 євриків). Уже сім років він практично не бачить – залишилося лише 5% зору. Може розрізняти кольори та контури, але жінку миттєво сканує і малює фасон вбрання. Фізична вада примножила його бажання творити – бездоганні колекції об’їздили півсвіту. Нині довершує сукню для ікони та музи – Мадонни.

І інша – вже не зіркова (за канонічними медійними уявленнями) жінка – Олена Чинка. 9 років тому потрапила під поїзд, довелося ампутувати дві ноги. Вона ж доти жила балетними танцями, навчала цьому дітлахів. Найбільша перерва у роботі її балетної студії тривала..місяць. Усі діти повернулися до свого тренера. Нині вишколює понад 30 учнів. Ба більше – сама танцює…на інвалідному візку. Мені важко було наважитися запитати чи є коханий. Але він є – кохає та носить на руках. Одна із її «маленьких» мрій – створити спільно з українським модельєром колекцію одягу для людей із протезами чи на візках. Можливо, це доля їх звела на клаптику ефіру, хронометражем 2 хвилини?)))

Це все до того, що спілкування з ТАКИМИ людьми – це найбільша сатисфакція від не завжди виправданого трудоголізму. Вони вміють розписувати режисуру особистої трагедії із життєствердним оптимізмом. І вчити цього нас.

Час софістів настав. Цьому вельми сприяє бібікально-революційна ситуація в Юей. Суспільні неврози, фобії та маніакально-депресивні психози почалися й замкнулися на слові криза та масі її інтерпретацій. Для мя це все дивно накладаєцця на перші комунікативні практики дворічного сина. Хоча останні ще не спрямовані на маніпулювання масовою свідомістю. Ну хіба іноді – батьківською.

Коли в Шустера діва з косов ставала в модну позу й метала бісер перед (мабуть, втраченим?) електоратом, син бавився символом домашньої влади – пультом. Від бурі та натиску Юльчиних звинувачень, зі «скіпетра» випала батарейка. На прохання її знайти Левко став посеред хати й почав добросовісно волати: «Батарейка, ти де???». Так само виглядав і перлометальний пошук винних у обвалі гривні. Ну а після всієї балаканини прем’єрки, хочецця  зацитувати Левка: коли вчергове наїжджалам на нього через непослуг, він зі стоїчним спокоєм та виразними інтонаціями порадив: «Мамо, пий чай!». Тре, певно, й Тимошенко скинутися на чайочок. М'ятний.

Добровільно побувалам на жіночій зоні. Один із найбільш емоційно насичених днів у житті. Спочатку був страх, потім абсолютне невміння сформулювати звичне для будь-якого слідчого запитання про 115 статтю ККУ, себто вбивство. Згодом історичні проходи по в’язниці перетворилися в нереальний біль голови та абсолютне спустошення. Типажі жінок точнісінько такі ж, як у суспільстві. Але значно більший відсоток психічно неадекватних. Правда, все-одно звернулам увагу на дівчинку, якій страшенно пасувало би бути зразковою відмінницею, яка піднімає руку, які тільки вчителька подумає когось запитати про щось із будь-якого предмету. Як стверджував міліціянт, саме в таких рука дуже швидко поцілює в жертву. Але коли мати трьох дітей, яка позбавила життя коханку свого чоловіка, говорить, шо три роки не бачила малечу, сльози навертаються на очі. Дивні емоційні паралелі, які не перетинаються. Трохи заспокоює, що серед 112 тисяч українських в’язнів тіко 6,5 – жінки.